Так все ж таки чи є Україна учасницею Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах 1956 року? В цьому питанні є відмінні думки законодавчої та судової влади.

У жовтні 2003 року Дочірнє підприємство зі 100% іноземним капіталом “М+М Мілітцер і Мюнх Україна ГмбХ” (Позивач) звернулося з позовом до ТОВ “Транс-Легіон Україна” (Відповідач) про стягнення збитків, завданих неналежним виконанням договірних зобов’язань.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що Відповідачем не було виконано умов договору доручення на транспортне обслуговування та замовлення, оскільки під час транспортування товар був зіпсований, що підтверджено Актом експертизи регіональної Торгово-промислової палати.

Господарський суд м. Києва в позові відмовив, в зв’язку з пропущенням Позивачем строку позовної давності, застосувавши при цьому скорочені строки позовної давності, передбачені ст.ст. 365, 366 ЦК УРСР.

Позивач оскаржив в апеляційному порядку рішення місцевого суду, мотивувавши апеляційну скаргу тим, що передбачені ст.ст. 365, 366 ЦК УРСР строки позовної давності застосовуються при внутрішніх перевезеннях вантажів.

Позивач зазначив, що оскільки перевезення відбувалися в міжнародному сполученні, тому при подачі позову він керувався положеннями Конвенції, ст. 32 якої передбачено можливість звернення до суду протягом одного року з дня здачі вантажів.

Застосовуючи до спірних правовідносин положення Конвенції, позивач свою позицію обґрунтовував тим, що СРСР 1 серпня 1983 року Указом Президії Верховної Ради СРСР приєднався до зазначеної Конвенції. А, оскільки, Україна є правонаступником СРСР, що передбачає правонаступництво України за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки, тому на території України застосовуються положення Конвенції.

Київський апеляційний господарський суд, погодившись з доводами позивача, скасував рішення Господарського суду м. Києва та задовольнив позовні вимоги в частині стягнення збитків.

Відповідач оскаржив постанову апеляційного суду до Вищого господарського суду України. В касаційній скарзі, Відповідач заперечував можливість застосування на території України Конвенції, при цьому апелював до положень статей Конституції України, Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України”, Закону України “Про міжнародні договори” та ЦК УРСР, де передбачено, чинність міжнародних договорів на території України лише тих договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

На запит Господарського суду м. Києва, Міністерство закордонних справ України повідомило, що Україна не є учасницею Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах 1956 року.

Однак, Вищий господарський суд України не взяв до уваги доводи Відповідача та відмовив йому в задоволенні касаційної скарги, а постанову Київського апеляційного господарського суду залишив без змін, тим самим підтвердивши чинність Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах 1956 року на території України.

Верховний суд України також погодився з позицією Вищого господарського суду України та Київського апеляційного господарського суду.

З огляду на викладене, слід зазначити, що Закон України “Про Комплексну програму утвердження України як транзитної держави у 2002 - 2010 роках” від 7 лютого 2002 року N 3022-III тільки передбачає приєднання до Конвенції про договір міжнародного перевезення (19 травня 1956 року).

Отже, поки законодавча влада планує приєднатися до Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах 1956 року, то судова влада вже приєднала Україну до зазначеної Конвенції.